80 річний ювілей школи
Нове приміщення основної школи
 |
| Додати заголовок |
Приміщення Митченської
середньої школи
На початку 30-х років в державі
запроваджено обов’язкову семирічну освіту. Приміщень для навчання в середній
школі не було і навколо села не було будівельного матеріалу та лісу.
Державні діячі «поклали око» на приміщення церкви Святої Великомучениці Варвари.
Розпочалося будівництво цієї церкви у 1945 році. Будівельним матеріалом був
сосновий брус, товщиною 18 см, зовнішня і внутрішня сторони бруса були старанно
обробленні в ручну фуганком, нижня сторона бруса злегка жолобкувата, верхня
сторона бруса оброблена рубанком, що забезпечувала щільне прилягання брусів. До
початку будівництва школи приміщення церкви довго збереглося, бо наші предки
знали коли пилять дерево для будівництва. Пиляли в період від «Воздвиження» (27
вересня) до «40 Святих» (22 березня),
коли був відсутній рух соків у деревині та приймалося до уваги положення
місяця. Не пиляли перші два дні «Нового місяця» та під час «Повного місяця».
Так от, з цього приміщення церкви вирішили
побудувати приміщення Митченківської семирічної школи. Таким чином:
розв’язувалося питання приміщення школи і в активну фазу вступала боротьба з
релігією, бо як вважали більшовики, релігія – це опіум для народу. На території
кладовища поряд з церквою викопали траншею під фундамент. Надгробні ? опустили
в траншею, могили зрівняли із землею. Боротьбу із релігією проводили не тільки
в Митченках, а і в сусідніх селах, в тому числі і в Осічі, де діяв Батуринський
Миколо-Крупицький монастир. Будівлі монастиря почали розбирати, а із розібраної
монастирської цегли в Батурині спорудили приміщення райвіськомату і почали
споруджувати в Батурині двоповерхове приміщення школи, яке було введено в
експлуатацію 1960 року. Частина церкви Осіцького монастиря було використано в
Митченках для будівництва фундаменту і цоколя школи. Також була використана
цегла із Митченських цегляних заводів: Черняховського та Куштурного Митрофана.
Розбирати приміщення Варварівської церкви
накинулись воєвничи атеїсти, це в минулому наймити, голодранці, холуї,
запроданці. Парафіян охопив жах, коли вони спостерігали за цим актом
вандалізму. Святі дари аншимінс, Євангеліє, хрести, посуд, церковні книги,
вікони, святі реліквії подаровані подружжям Старановських безслідно зникли. Для воєвничих атеїстів не було нічого
святого. Розібрали приміщення церкви в 1934 році, а у 1937 році було введено в
експлуатацію двоповерхове приміщення семирічної школи на 12 класних кімнат.
Приміщення мало четверо вхідних – вихідних дверей: парадний вхід, господарський
вхід і двоє дверей на першому і другому поверхах на випадок нестандартної
ситуації, наприклад пожежі. 23 великих вікон розміром 180 мм х 180 мм і 54 малих
вікон розміром 180 мм х 90 мм. В п’яти
класах малі вікна, а у семи класах по троє вікон великих розмірів.
Приміщення Митченківської семирічної школи було збудоване під
керівництвом інженера-будівельника Іванова з Чернігова і місцевого прораба
Откидача Федора. Приміщення було найкращим серед шкіл Батуринського регіону і в
1938 році школу перевели в десятирічну з назвою Митченська середня школа,
перший випуск якої відбувся 21 червня 1941 року.
Новий навчальний рік розпочався 1 вересня
1941 року, але після захоплення німцями Митченок у вересні 1941 року навчання
припинилося і в період з 1941 – 1942 років не було. В приміщенні школи
проживали німці і тимчасово перебував штаб Гейнца Гудеріана – командуючого
німецькою танковою армією.
Слідуючий навчальний рік 1942 – 1943
розпочався не першого вересня, як завжди, а першого липня і працювала тільки
початкова школа. Починаючи з 2 класу вивчали німецьку мову, заняття проводилися
в приміщеннях церковно-приходських шкіл, тільки не у двоповерховому приміщенні.
В довоєнний час на шкільному подвір’ї було
споруджено майданчик для занять військово-прикладними видами спорту. Поряд
навчальні грядки, в оточенні біговою доріжкою у формі еліпса і прямою
стометровою доріжкою.
Після визволення села від окупантів 6
вересня 1943 року відновила роботу
Митченська середня школа, другий випуск якої відбувся 20 червня 1945 року.
Учні навчалися у двоповерховому
приміщенні, в приміщенні Земської школи, в приміщенні Покровської
церковноприходської школи і в приміщенні спасівської церковноприходської школи.
В 60-х роках Митченський колгосп імені Калініна досяг значних успіхів
у виробленні сільськогосподарської продукції і був мільйонером. Було вирішено
за кошти колгоспу спорудити нове цегляне приміщення Митченської середньої
школи. Були проведені розвідувальні роботи. Але будівництво нового приміщення
школи керівництво Бахмацького району опротестувало. Більшість колгоспів
Бахмацького району були боржниками перед державою. За вказівкою «зверху»
банківські рахунки всіх колгоспів списали. Для розв’язання проблеми з нестачею
шкільних приміщень було прийнято безглузде рішення, розібрати будинок
Стефановського, перевести деталі на подвір'я школи і змонтувати шкільне
приміщення для початкових класів. Доки перевозили, частину деталей розікрали.
Для монтування будівлі прийшлось розібрати приміщення Земської школи, щоб була
заміна вкраденим деталям, фундаментом будинку Стефановського були стіни
підвального приміщення.
При переході із семирічки на десятирічку
парадний вхід в приміщення було демонтовано, у вестибюлі змонтовано
перегородку, де було утворено десять класних приміщень. Господарчий вхід в
школу став основним. Двоповерхове приміщення було споруджено поряд з
церковноприходською школою, яку після воєнний час називали «флігель».
Обігрівали флігель грубами-голандками, в яких спалювали дрова і торф. Обігрів
був недостатній. держава дбала про здоров'я підростаючого покоління.
В одному з класних
приміщень флігеля спорудили ? з мурованим у неї 100-літровим котлом для
приготування чаю, споруджували ? з порушенням правил техніки безпеки, її
поставили безпосередньо на дерев’яному полу, і навіть без термоізолятора. В процесі тривалої експлуатації глиняний шов висипався,
жар почав випадати під пол. І 04.04.1993 року о 4-год ранку флігель
загорівся, але своєчасне загорання помітив тракторист, який проїздив мимо.
Гасили декілька пожежних бригад. Найбільш професійно працювала пожежна бригада
Батуринського льонозаводу. Приміщення врятували, але подальшу його експлуатацію
санітарна служба заборонила. Фізичний кабінет з його наочністю було перенесено
в двоповерхове приміщення школи.
Стіни двоповерхового приміщення ззовні по
клинцьовані, обмазані глиною і побілені. Побілку регулярно проводили чотири
техпрацівники, в обов’язки яких входило прибирання приміщень і опалювання
грубок. в 1990 році школу ззовні облицювали оргалітом, пофарбували і запустили
водяне опалення не через радіатори, а обігрів здійснювався гарячою водою, яку
прогонили трубами.
5 травня 2001 року в другій половині дня
двоповерхове приміщення школи загорілося. Гасили декілька бригад пожежників.
Повністю вигоріло горище, другий поверх приміщення довелося демонтувати.
Відремонтували перший поверх і частково змінили розташування класних кімнат.
Учительську перетворили на класне приміщення, а місце розташування сходів з
першого поверхів на другий обладнали під учительську і вхідні двері
демонтували, а на їх місці розмістили вікно. На місці розташування середнього
вікна в коридорі розташували вхідні
двері. Зовнішні стіни обклали білою цеглою. Дах зробили іншої конструкції. На
сьогодні приміщення має привабливий вигляд як ззовні, так і в середині. Як
недоліки слід відмітити відсутність кабінету біології, до речі найкращого серед
шкіл Бахмацького району, відсутність кабінету фізики, хімії, а також
відсутність наочності.
Кирило Розумовський останній Гетьман старої України
|
Року Божого 1728-го, березня 18-го дня у козацькій родині Григорія та Наталії Розумів із села Лемеші поблизу Козельця на Чернігівщині народився син, якого назвали Кирилом. У нього був старший брат Олексій, що у 1742 році обвінчався таємним шлюбом з російською імператрицею Єлизаветою. Того ж року за сприянням свого брата Кирило потрапив до Петербурга, де зробив стрімку кар'єру — дійсний камер-юнкер, камергер, граф, президент Петербурзької Академії наук, генерал-фельдмаршал, сенатор. Кирила Розумовського нагороджували вищими орденами Росії, Польщі, Австрії та Пруссії. Він був одружений з родичкою цариці Катериною Наришкіною. Та найбільше, як свідчили сучасники, наш герой гордився тим, що у 1750 році він став гетьманом України.
Протягом 1743-1745 років Кирило Розумовський навчався в кращих університетах Німеччини. Після цього, незважаючи на юний вік, він очолив Академію наук Російської імперії та керував нею цілих 52 роки, тобто аж до 1798 року. Імператриці Єлизаветі Петрівні дуже сподобався надзвичайно вродливий, статечний і чемний юнак з України, з огляду на що вона «засватала» йому в дружини свою родичку Катерину Наришкіну. «Он был хорош собою, оригинального ума, очень приятен в обращении и умом несравненно превосходил брата своего, который, однако, был великодушнее и благотворительное его», — свідчила про Кирила Розумовського наступниця Єлизавети цариця Катерина II. Саме під час весілля Кирила та Катерини у 1746 році представники генеральної старшини Лівобережної України Я. Лизогуб, М. Ханенко та В. Гудович подали цариці клопотання про відновлення гетьманського устрою в Україні.
Однак лише у 1747 році Єлизавета Петрівна видала указ про відновлення гетьманського уряду. В умовах абсолютистської Російської імперії на центральному майдані Глухова у лютому 1750 року, за участю представників від усіх станів Лівобережної України, відбулися вибори нового гетьмана, у результаті яких правителем автономії став наш герой. А 13 березня 1751 року російська імператриця вручила Кирилу Розумовському владні гетьманські клейноди — булаву, прапор, бунчук, печатку та литаври. У Петербурзі за відносини з Українським гетьманатом стала відповідати Колегія іноземних справ Російської імперії. Однак у 1756 році українців знов перепідпорядкували Сенату.
Своє гетьманування Кирило Розумовський розпочав з того, що відмінив різні обтяжливі збори з населення Лівобережної України. Він ліквідував митниці між Україною та Росією, що полегшило життя купців, але зменшило доходи до скарбниці Українського гетьманату. Великою пільгою для козацької старшини став гетьманський дозвіл на виробництво горілки.
Однією з найголовніших справ Розумовського на гетьманській посаді стало реформування судового устрою України. В універсалі від 17 листопада 1760 року Кирило Розумовський впровадив виборність членів Генерального суду (до нього мали входити виборні представники від старшини кожного полку). Генеральний суд став також вищою апеляційно») установою та почав наглядати за місцевими судами. Полкові суди перетворювалися на гродські (тобто — міські, обласні), а в кожному полку запроваджувалися ще й підкоморські (розглядали поземельні справи) та земські (цивільні) суди.
У 1760 році за дорученням Кирила Розумовського було підготовлено проект заснування в столичному Батурині університету за європейським зразком. Однак Катерина II заборонила впровадження цього навчального закладу, так само як і не дозволила перетворити Києво-Могилянську духовну академію у світський університет. Більш того, імператриця навіть хотіла віддати гетьмана під суд за те, що він хотів просвіти для своїх земляків.
Окрім впровадження університетів, Кирило Розумовський опікувався навчанням здібних юнаків з України та всіляко підтримував їх у подальшій кар'єрі. Зокрема, так трапилося, коли у 1760 році, за поданням М. Ломоносова, з Петербурзького університету хотіли виключити Семена Дівовича та Опанаса Лобисевича. За наказом Кирила Розумовського як президента Академії наук українців було поновлено у навчанні. В лютому 1761 року Семен Дівович був призначений перекладачем до Генеральної канцелярії в Глухові. А наступного року «похресник» гетьмана написав знамениту політичну поему під назвою «Разговор Малороссии с Великороссией». У ній він висунув принципову на той час ідею: Україна (Мала Росія) не увійшла до складу Росії як її підлегла складова частина, а вона зберегла свої давні «вольності» й залишалася рівноправною з нею країною, хоч і визнавала владу царя.
Видатний український історик Михайло Грушевський називав військових канцеляристів доби гетьмана Кирила Розумовського, серед яких провідні місця займали такі, як Семен Дівович, козацькою інтелігенцією, яка готувала національне українське відродження XIX століття.
Дуже велику увагу Кирило Розумовський приділяв розвитку господарства. У Батурині та Глухові були зведені цегляні та лісопильні заводи, у Почепі — пороховий завод, у Батурині і Нових Млинах — текстильні фабрики. Тоді ж в Україні запрацювали заводи по виробництву листового срібла і золота, кінний завод, а також свічні, миловарні, дзеркальні та керамічні фабрики.
У 1762 році Кирило Розумовський на чолі Ізмайлівського гвардійського полку брав активну участь у двірцевому перевороті, в результаті якого імператрицею стала Катерина II. З наступного року гетьман почав проводити в Україні військову реформу: у козацькому війську запроваджувалися регулярні частини, а для козаків вводився одноманітний стрій. У вересні 1763 року гетьман скликав у Глухові велику старшинську раду. На ній було представлено по двоє старшин та по двоє сотників від кожного полку (всього — 40 осіб). На раді також були присутні і мали право вирішального голосу 56 бунчукових товаришів і 38 військових товаришів. Ними було вироблено та затверджено документ під назвою «Прохання шляхетства і старшин разом з гетьманом про відновлення різних старовинних прав Малоросії». Після цього було складено ще окрему чолобитну на ім'я Катерини II, де йшлося про запровадження спадкового гетьманства в Україні — після смерті Кирила Розумовського козаки повинні були обирати гетьмана лише із його прямих спадкоємців. Чолобитну до цариці підписали майже всі полковники та сотники, а також генеральний писар Василь Туманський, генеральний підскарбій Василь Гудович та генеральний суддя Олександр Дублянський.
Глухівська рада та чолобитні українців щодо запровадження спадкового гетьманства в Україні-Русі викликали величезний переляк у Петербурзі, й саме тому російська цариця Катерина II своїм указом від 10 листопада 1764 року остаточно скасувала посаду гетьмана. Однак козацький устрій продовжував існувати включно до кінця XVIII століття.
Кирило Розумовський мав дуже «гострий» розум і завжди любив пожартувати, навіть під час різних офіційних заходів. Так, наприклад, коли у 1770 році в Петропавлівському соборі єпископ Платон у присутності імператриці Катерини II читав проповідь на честь перемоги флоту у російсько-турецькій війні, то згадав і про Петра І: «Возстань теперь, великий Монарх, Отечества нашего Отецъ! Возстань и воззри на любезное изобретение твое : оно не истлело отъ времени и слава его не помрачилася, возстань и насладися плодами трудов твоих!». На що Кирило Розумовський тихенько сказав українською мовою: «Чого він його кличе? Як встане, то всім нам перепаде». Усі, хто почув ці слова, заусміхалися.
Один з перших біографів Кирила Розумовського Дмитро Бантиш-Каменський відзначав, що «услуги, оказанные Малороссии достойным начальникомъ, останутся неизгладимы въ летописяхъ этого края: избавление украинцев отъ тягостных работ крепостных, внутренних пошлин, разных сборов, разорительных для народа; разрешение свободной торговли между Великою и Малою Россиею; сокращение проволочки въ делах, от многих переносов происходившей; уничтожение табачного и других откупов, стеснявших торговлю; излишнего винокурения, истреблявшего лесные угодья, удерживавшего успехи земледелия и скотоводства; возстановление судов земских, гродских и подкоморских, уничтоженных Богданомъ Хмель- ницкимъ, который подчинилъ гражданские дела военным чиновникам — плоды мудрого и попечительного его управления!».
За наказом і сприянням Кирила Розумовського в Україні було збудовано чимало православних церков, зокрема, у Козельці протягом 1752-1763 років зведено величний храм Різдва Богородиці за проектом італійського архітектора Б. Растреллі. У Києві й до цього часу височіє Маріїнський палац, збудований Растреллі для проживання там графів Розумовських. У Петербурзі на набережній річки Мойки і зараз знаходиться палац Розумовських. Величні палаци родини Розумовських були збудовані в австрійському Відні та українському Батурині. Кирило Розумовський довгий час відбудовував спалений росіянами у 1708 році Батурин. Там він постійно проживав з 1794 року і помер у січні 1803-го.
Гетьмана Кирила Розумовського поховали у склепі в церкві Воскресіння Христового, що була збудована перед тим на його кошти. Вже у наш час була встановлена спеціальна меморіальна дошка біля входу до Свято-Воскресенського храму в Батурині: «На цьому місці у Свято-Воскресенському храмі-усипальниці похований великий син свого народу, останній гетьман України Кирило Григорович Розумовський...».
Кирило Розумовський мав шестеро синів — Олексія, Петра, Андрія, Лева, Григорія та Івана і п'ятеро доньок — Наталію, Єлизавету, Анну, Парасковію і Дарію. Олексій Кирилович був дійсним статським радником, міністром народної освіти. Петро Кирилович також був дійсним таємним радником, обер-камергером Імператорського двору. Андрій Кирилович, не відставав від старших і теж мав титул дійсного таємного радника 1-го класу, що відповідало генерал-фельдмаршальському військовому званню. Він став видатним дипломатом: був послом Російської імперії у Відні, Неаполі та Стокгольмі.
Від часів правління Богдана Хмельницького Кирила Розумовського відділяло рівно сто років. Начебто й не дуже багато з історичної точки зору. Але наскільки різними були ці два гетьмани та наскільки разюче змінилася країна, якою вони правили! Звичайно, що гетьман Хмельницький, хоч і визнав над собою «високу руку» московського царя, але, по суті, був незалежним правителем і діяв вільно на зовнішньополітичній арені. Натомість Кирило Розумовський, хоча й здійснював ряд реформ у політичній, судовій, економічній та освітній сферах Українського гетьманату та намагався запровадити спадкове гетьманство, все ж таки був надзвичайно залежним від рішень у Петербурзі. Це засвідчив і указ Катерини II про скасування гетьманського уряду в 1764 році, що, однак, не означало зникнення з карти світу козацької України.
|
Немає коментарів:
Дописати коментар